Прізвища, які розповідають більше, ніж підручники: Олександр Алфьоров про джерела, родовід і реєстри

Чи може звичайне прізвище стати ключем до цілої історії роду, громади, міста? У виступі на «Книжковій країні 2025» український історик Олександр Алфьоров переконує: так. Архівні документи, зокрема козацькі реєстри, відкривають не лише факти — вони дозволяють повернути забуті ідентичності, виправити спотворення і зрозуміти, ким ми були і хто ми є.

Переписна книга Сумського полку 1691 року (Алфьоров, Різніченко)

Пошук імен: як починається родовід

Алфьоров із першої хвилини говорить не про історію в її абстрактному академічному вимірі, а про живу, практичну справу — вивчення родоводу на основі джерел. Він розповідає, як багато років працював в архівах України, Польщі, Австрії та навіть московських сховищах, аби зібрати корпус джерел про козацькі громади:

"Є коли у вас набирається корпус джерел з ваших досліджень… хто займається козацтвом, мають обов’язково мати козацькі реєстри."

Ці реєстри — не просто списки. У них — біографії, географія переміщень, мовні трансформації, іноді — цілі драматургії. Вони дозволяють зафіксувати, як змінювалися прізвища, якою мовою їх записували, що зникло, а що збереглося.

Приклад Кондратєва: від російського прізвища до українського кореня

Один із найяскравіших прикладів Алфьоров подає через постать Герасима Кондратєва, полковника Сумського полку XVII століття. Його ім’я фігурує в різних документах у різних формах — Герасим Кандратєв, Герасим Кондратієв, син Шустіков. Історик вказує:

"Ну який Шустіков? Що за прізвище таке?.. Дивишся всі реєстри — нема такого прізвища у козаків."

Лише після звірки з кількома джерелами вдалося встановити: реальна форма походить із Ставищ, де козацька сотня з охорони Хмельницького переселилась після 1649 року. Завдяки аналізу реєстрів різних років — зокрема 1654-го і 1718-го — вдалося зібрати ланцюжок фактів і зняти питання походження. Джерело стало доказом, що переконливо виправляє версії, які побутували століттями.

Русифікація і перекручення: коли «Лопата» стає «Лопатін»

Зміна прізвищ у реєстрах — не випадковість, а системний наслідок політичних обставин. Алфьоров звертає увагу на феномен русифікації через документи:

"Ці реєстри творилися для Москви або потім для Санкт-Петербурга… Був Лопата — став Лопатін. Був населений пункт Мишаловка — писар не зрозумів і переписав."

Ці приклади — не тільки фонетичні похибки. Вони формують нову реальність, у якій зникає справжня топоніміка, розчиняються локальні імена, замінюються цілі пласти культурної пам’яті.

Сам історик іронізує з приводу власного прізвища:

"У нас вся Слобожанщина в російських прізвищах… колись мого предка звали Марко Оліфірович з прізвищем Голуб. А в московських реєстрах третє прізвище завжди випадало — і став Марко Алефіров."

Прізвище як історичне свідчення

На думку історика, прізвище — це не просто номінал. Це слід. Тому так важливо зберігати і фіксувати джерела. Він згадує видання 1654 року — присяжні книжки Білоцерківського полку, які втратив, але пам’ятає як унікальні інструменти для дослідження:

"Я його не знайшов вдома… нема живої сторінки. Все покреслено, тому що ти з ним працюєш — як з кросвордом."

Детальний аналіз прізвищ, наголошує Алфьоров, дозволяє побачити і внутрішню структуру громад, і персональні драми, і навіть приховані процеси соціального контролю.

Документ як межа, а не література

Історик неодноразово підкреслює, що опубліковане джерело — це не просто текст, а акт збереження правди. Коли джерело оприлюднене — воно стає фактом, який неможливо обійти.

"Джерело — це те, що ти не можеш не побачити. Воно є. Його не можна проігнорувати."

Саме тому Алфьоров разом із колегою Олександром Різниченком узявся за масштабний проєкт: опублікувати всі відомі козацькі реєстри Сумського полку. Частину з них довелося замовляти в московських архівах до початку повномасштабного вторгнення, сплачуючи хабарі — але, як зазначає історик, не працюючи напряму з окупаційними інституціями.

Навіщо нам ці реєстри сьогодні

На думку Алфьорова, саме відкритість джерел робить історію демократичною. Коли студент чи дослідник може взяти до рук реєстр, у нього з’являється свобода — інтерпретувати, перевіряти, шукати своє:

"Коли у дослідника молодого стоїть питання, чим йому займатися, і він бачить: є сумські реєстри — це вже полегшує справу."

Це не лише спрощення роботи, а й можливість побачити себе — через предків, через громади, через ті імена, які колись хтось записав у реєстр старим почерком.

Післямова

Алфьоров переконаний: історія не в підручниках. Вона — у документах, які ще не прочитані. У прізвищах, які ще не зв’язані між собою. У реєстрах, що лежать у фондах і чекають на уважного читача.

Його лекція стала не закликом до абстрактної історичної пам’яті, а прямим зверненням: працювати з джерелами — означає розуміти себе. І захищати те, що в архівах збережено не для минулого — а для майбутнього.

Одним із найважливіших завдань сучасної історичної спільноти Алфьоров вважає публікацію документів. Видавництво РВВ, з яким співпрацює команда дослідників, стало одним із небагатьох в Україні, хто системно публікує повні тексти реєстрів та першоджерел.

"Коли джерело опубліковане — воно безцінне, бо посилює інформаційне поле", — наголошує історик.

Саме ці видання дають змогу молодим дослідникам і родознавцям працювати не з переказами, а з фактичними документами. Для тих, хто хоче почати з вивчення прізвища у власній родині — це надійна точка старту.