Часовоярские патриоты Украины ответили на демарш писателя Тараса Прохасько

Кандидат исторических наук Юлия Стуканова в своей блоговой записи, отвечая на публикацию Тараса Прохасько, привела исторические факты и развеяла мифы о том, что патриоты живут только на Западной Украине, поэтому воевать за Донбасс бессмысленно.

Погляди, які виразив пан Прохасько, вельми розповсюджені сьогодні у західноукраїнському суспільстві. В середовищі свідомих українців Донбасу це явище навіть вже одержало свою неофіційну назву: «львівський сепаратизм».

 Треба відзначити, що носіями і трансляторами подібних поглядів є здебільшого люди, які, хоч і вважають себе справжніми українцями, але, в дійсності, мало знають як історію України (включаючи специфіку заселення її регіонів), так і сучасний стан речей, у тому числі й на Сході нашої держави.

(Так, наприклад, у місті Бахмут, сучасному Артемівську на Донеччині за переписом 1897 р. мешканці були на 63 % україномовними, а в Бахмутському повіті українською мовою розмовляло 67 % населення. А 23 серпня 2014 р., на День прапора, на стадіоні Артемівська зібралось розгорнути найбільший у світі український стяг більше тисячі містян. Це не так вже й мало для населення у 77 тис. чол.!. А якщо порахувати їхніх рідних та інших людей, що з різних причин залишилися вдома у вигляді «диванної сотні», то цифра буде ще більшою).

Оперування паном Тарасом поняттям «далекий Схід» залишилось доповнити міфом про те, що в Донецьку, скажімо, самі терикони, по вулицях ходять шахтарі з чорними від вугілля обличчями, й по всьому. Щоправда, це міф довоєнний, але цілком реалістичний (його аутоподолання визнавали студенти з Західної і Центральної України, приїжджаючи в Донецьк на наукові конференції). Сьогодні, вочевидь, міфи інші й обоюдогострі: на Сході – сама «вата», на Заході – «кроваві бЕндери». Спільним у цих образах є одне: й ті, й ті – нелюди, людоненависники, невігласи, нецивілізовані і т. ін.

Для свідомих українців Сходу, як й узагалі для освічених й критично мислячих людей Східної України, цілком очевидно, що «фашистська хунта», західнянський «фашист-бЕндерівець» (що особливо яскраво й виразно постав зимою 2013-2014 рр.) - це не просто міф, а маячня на пустому місці, вигадана ФСБешниками.

Але, схоже, не всім свідомим українцям Західної України ясно, що вони так само сприймають мешканців Сходу відповідно до певного стереотипного викривленого образу, що склався у їх голові. В Донбасі населення не є однорідним за своїми поглядами. Й у нас є патріоти України. При чому, якщо брати до уваги, що справи вершить, веде за собою, як правило, незначний відсоток свідомих людей, пілотна група (еліта), то не можна казати, що на цих людей вартує закрити очі.

По-перше, подібні вислови в принципі антигуманні за своєю природою. Згадаймо Достоєвського з його запереченням виправдання сліз однієї дитини. А також біблейське: «не знищить Господь місто, де є хоча б десять праведників». По-друге, подібні вислови оприявнюють той факт, що в західноукраїнському суспільстві побутує сприйняття українців Східної України як недо-українців, недо-патріотів, другосортних патріотів, українців, яким треба дорости до справжніх центрально- і західноукраїнських патріотів, й саме останні мають право експертної оцінки – чи східний патріот вже може назватися українцем..

Тому пан Тарас і вважає (можливо, цілком щиро, а може, це був виклик суспільству), що купку українців Донбасу можна полишити напризволяще. Мовляв, «справжні українці» переїдуть на «справжню Україну». А «несправжні українці» пристосуються до нових реалій..

Між тим, справжні українці Сходу України в переважній більшості дивляться на ситуацію цілком протилежно: вони вважають, що це – їх українська земля, чого б це вони мусили її кидати? Кидають цю землю мешканці Донбасу здебільшого у двох випадках: якщо в цій місцевості жорстокі бої і не вижити (залишають фізично – тимчасово, рятуючи дітей, та не полишають психологічної і ментальної (а дехто – й фізичної, записуючись добровольцем) боротьби за неї) або якщо ця земля не сприймається ними як автохтонна, а, скорше, – як місце тимчасового перебування (є такий феномен, властивий для донецького регіону, про нього треба говорити окремою темою). Але якщо в справжнього українця Донбасу є змога залишатись і боротись, то він залишається і бореться. І робить те, що в його силах. І розуміє, що це – його земля. Якщо він її залишить, прийдуть чужинці і займуть його землю.

За логікою пана Прохаська (що пропонує українцям Сходу за умови настання російського панування залишити ці землі), у радянські часи українці, мабуть, мусили залишити всю Україну й почати будувати Українську державу десь на Місяці. Між тим, Ліна Костенко висунула таке поняття, як «внутрішня еміграція». Так, патріоти Донбасу чисельно знаходяться у меншості серед зросійщеного (а не цілковито російського!) населення й у разі потреби вони муситимуть перейти у «внутрішнє емігрантство» (що не є для них чимсь новим). Але велика їх частина не залишить ці землі, розуміючи, що подібний стан речей – тимчасовий, прийдуть сприятливі часи, й вони активніше включатимуться у боротьбу.  

На тих же територіях, що були влітку звільнені від терористів і російських військових, українські патріоти Сходу проводять активну волонтерську діяльність, і українські хлопці, що тут служать, визнають, що підтримка місцевих мешканців важить дуже високо, й без неї не було б успіху, оскільки вона є цілковито відчутною матеріально: це придбані на власні кошти простих українців бронежилети, прилади нічного бачення, білизна, вода, це щодня зварені і принесені каструлі борщу в палати шпиталю та до воєнної частини, розвіддані і т.ін.

Ця інформація досить слабко розповсюджується в українських ЗМІ, здебільшого – через короткі особистісні контакти людей. На те є низка причин: 1. Волонтери на Донеччині воліють, щоб їхні імена та їхня діяльність зі зрозумілих причин залишалась безіменною. 2. Так само, загиблих бійців зі Сходу ховають тихо, без розголосу, аби не зашкодити їхнім рідним. 3. Журналісти центральних ЗМІ з мотивів виправданого побоювання за своє життя та через стереотипи (що тут небезпека і сама «вата») висвітлюють, але недостатньо широко, українські патріотичні заходи та акції, що відбуваються в Донбасі. Хоча це зараз значно важливіше, ніж висвітлення українських акцій в інших регіонах України!

Отже, панам і панянкам прохаськам українці Донбасу можуть відповісти: вивчайте історію України, приїжджайте  на звільнені від терористів землі Донбасу й заводьте контакти з місцевими українцями. Більшість патріотів Східної України залишаться на своїй українській «далекосхідній» землі. По-перше, бо то ЇХНЯ земля. По-друге, бо вони усвідомлюють, що бути патріотом на всьому готовому (у Львові чи Києві) значно легше, чим в Донецьку чи Луганську. Щоб бути українцем в містах Донбасу, треба щодня переборювати себе: свій страх, свою конформність, свою тимчасову зневіру, свою слабкодухість і т. ін.

Пан Прохасько, можливо, забув, що Львів не завжди був україномовним, півтора століття тому у ньому панувала німецька та польська мови, а в середовищі української інтелігенції сильними були проросійські погляди (москвофільська течія). Це не завадило українській еліті Галичини перетворити Львів на український П’ємонт. Черга за Донбасом.