06274.com.ua

Артемовский патриот Владимир Курило выступает против безразличия и низкой гражданской активности общества

Участник Евромайдана в Киеве Владимир Курило  в своем блоге утверждает, что молодежь, которая первая вышла на Майдан и в числе добровольцев пришла защищать Донбасс от внешней агрессии и терроризма обладает высоким самосознанием, на фоне которого большая часть общества выглядит как «туристы», плывущие по течению.

Важко спостерігати за тим, що хтось воює, віддаючи своє життя за Україну, а інші живуть, п’ючи пиво, чи ще якось розважаються ніби нічого не відбувається, ніби немає війни.

Дивлячись на це, я пригадую і свій Майдан - розчарування і зриви. Неодноразово я поривався їхати додому і забути все, як страшний сон, але приходив інший день, який приносив натхнення - все ставало на свої місця.

Пригадую, як їхав в метро. Одяг провонявся димом від зігріваючих бочок на Майдані. Оточуючі на це начебто ніяк не реагували, але мені було як-то не по собі. А поруч їхала маса людей. Хто куди, і займалися хто чим. Хто читав з планшетів, хто слухав музику, хто збирав тетріс. Їхали пихаті, відкормлені, безтурботні і їхав я, якому було не байдуже що відбувається в країні і хотілось було просто підійти до чергової морди і вдарити по голові, щоб вона аж вгрузла в плечі. Чого це я приїхав в Київ, чого це інші мені подібні вийшли на Майдан заради майбутнього своїх дітей, внуків. А цим байдуже! Туристи і годі. Вони ніколи не були Українцями, ніколи не були господарями держави. Їхня позиція – нехай холопи між собою порвуть чуба один одному, а ми потім поживемо.

Це позиція безхребетних людиноподібних тварин.

Так ось.

Я стояв на Майдані не задля цих туристів. Я стояв задля себе, задля своїх дітей, внуків, задля своїх побратимів. Сказати, що мені було всеодно, спостерігаючи за цими людиноподібними, – це не так. Я по іншому не міг. Це було моє життя, моя країна, не дивлячись ні на кого, ні на що.

І там, на Майдані, я знайшов справжніх побраттимів – таких людей можна знайти тільки в горнилі подій. Як і на фронті.

Багато знайшли ми нових справжніх друзів в часі випробувань на справжність, на гідність. Багато «друзів», де були тільки веселушки, пиво і розваги не пройшли це випробування, відійшли.

Коли моє серце наповнюється гордістю за наших воїнів, я знову пригадую перші дні на Майдані, як біля Михайлівського собору юнаки вчилися захищатися від кийків беркуту. У них були пластикові палиці. А поруч проходили пихаті, солідні чоловікиі і казали: «Детвора, и на что они надеются, разве этим можно противостоять спецназу?». Я нічого не сказав, тільки подумав що ми дорослі нічого не дали цим дітям. Ми не їм дали майбутнє!  Ми не змогли їх захистити! І вони самі пішли захищатися і захищати нас всіх, і мене в тому числі.

Як вони це роблять? Як можуть!

Ми їх не навчили, а тільки можемо знущатися нишком.

Так ось я вклоняюся цим воїнам, цим молодим хлопцям, цим дітям, яким ще жити і жити. Але вони виросли настільки, що куди тим туристам – вони господарі цієї держави, вони вже ніколи і нікому не дадуть спаплюжити свою державу.

Слава Україні!

Автор
(0 оценок)
Изложение
(0 оценок)
Актуальность
(0 оценок)